Розповім учорашню історію...

Вечір. Несміливий стукіт у двері. У невелику щілину привідкритих дверей заглядають три пари цікавих оченят дівчаток з нашого пансіону. Питаю, чи щось хотіли, чи просто так? Запрошують до себе, зберігають інтригу. Йду, подумки прикидаючи варіанти від "щось трапилося", до "щось сталося"! В класі бачу усміхнену Галину Василівну, від душі відлягає. І тут так дівчаток прориває усмішками і вигуками: "Дивіться, що ми зробили!", "Ми - самі", "Ось білочка!", "А це - метелик!"... Зупиняюся навпроти чудової осінньої картини, від якої, здається, випромінюється світло. Неперевершені емоції дітей у поєднанні із потребою поділитися враженнями викликають у мене суцільний позитив і посмішку. Справді, молодці! Виявляється, на вечірній прогулянці у пансіоні дівчатка назбирали різнобарвних листочків, а тоді з любов'ю фантазували і творили своїх звірят! Звісно, хвалю задоволених авторок чудової картини. Пильно приглядаючись до "собачки" Саша починає нестримно сміятися: "Ой, а я собачці вухо не тим боком приклеїла!" Сміємося всі, але кажу їй, що то тільки вона знає, яке мало бути там вухо, а собачки мають різні вушка, може в цієї вони саме такі, які є! Через їхню енергію і сміх не вдалося зробити якісні фотографії, бо вони крутилися, як ті дзиґи! Чудовий час для втілення фантазій і приємного вечора у колі друзів!